• Фотолітопис

4 жовтня - Знайдення мощей Святителя Димитрія Туптала, митрополита Ростовського і Ярославського

П'ятницький храм на Підзамче
П'ятницький храм на Підзамче
П'ятницький храм на Підзамче
П'ятницький храм на Підзамче
П'ятницький храм на Підзамче
П'ятницький храм на Підзамче
У грудні 1651 року в містечку Макарові у благочестивій сім’ї сотника Макарівської сотні Київського козацького полку Сави Григоровича Туптала та його дружини Марії Михайлівни народився син, у святому хрещені наречений Данилом. Батько був багатим і щедрим шляхтичем, мав свій родовий герб. Надто вподобав собі Кирилівський монастир (під Києвом), заснований у XII ст. Чернігівським князем Всеволодом Ольговичем, і згодом став його ктитором. Крім того, давав кошти на утримання Києво-Могилянської академії та на Свято-Костянтинівську церкву, побудував Іорданський жіночий монастир на Подолі. Крім Данила, в сім’ї підростали ще три доньки.

У 1660 році сім’я Сави Туптала переїхала до Києва й оселилася на Подолі, навпроти церкви Миколи Притиска. Вихованням дітей в основному займалася мати і обов’язково в глибоко релігійному дусі. Усі дочки стали черницями, по черзі були ігуменями згаданого Іорданського монастиря. Данило, отримавши початкову освіту вдома, по одинадцятому році вступив до Київської братської школи, що діяла при Богоявленському монастирі і на той час уже називалася колегією, а в майбутньому стала Києво-Могилянською академією. Вчився там лише три роки, але успішно опанував мови: грецьку, латинську та церковно-слов’янську. Заняття в колегії припинилися в 1665 році у зв’язку з військовими діями. Один з його вчителів о. Мелетій Дзиґ також залишив колегію, став ігуменом Кирилівського монастиря. Він був великим прихильником українських патріотів, істинних борців за незалежність України: гетьмана Петра Дорошенка та Київського митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського). У о. Мелетія молодий Тупталенко закінчував своє навчання і дружба з ним осяяла все його життя. Без сумніву, що саме під впливом о. Мелетія, 18-річний Данило вирішив стати ченцем, а вся його родина таке рішення гаряче підтримала. То ж 5 липня 1668 року Данило прийняв постриг від ігумена Мелетія й отримав чернече ім’я Димитрій. На відзнаку цієї події щасливий батько Сава Григорович побудував для Кирилівського монастиря на честь небесного покровителя свого сина трапезний храм святого великомученика Димитрія Солунського. Отець Мелетій бачив у молодому ченці Димитрії великий талант і посприяв, щоб той швидше здобув перший духовний сан. Тому й послав у березні 1669 року ченця Димитрія до митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), а той рукоположив його в ієродиякони. Подія ця відбулася в давньому Канівському Успенському храмі. То був час, коли все вище українське духівництво шанувало й підтримувало митрополита Йосифа, а Польща й Москва, навпаки — не визнавали його зовсім.

Для чорноризця Димитрія це теж був переломний час, бо і в нього формувався характер прихильника самостійної української церкви. А поки що в Кирилівському монастирі він удосконалює свою богословську науку й проповідницький талант. Черговий священичий сан ієромонаха Димитрій отримує в 1675 році (в День Зішестя Святого Духа) від архієпископа Чернігівського Лазаря (Барановича) в Густинському монастирі: владика Лазар зразу ж запрошує його у Чернігів на посаду проповідника і з його благословення молодий ієромонах пише свою першу книгу. Це розповідь про дива, що діялися від чудотворної ікони Божої Матері в Іллінському монастирі. Автор розповідає про саме диво, як вияв Господнього промислу, давав йому відповідну мораль, порівнював із подібними дивами в інших краях. Це була справжня богословська праця. Пізніше Димитрій Туптало доповнив її новими описами див і назвав «Руно орошенноє». Книга витримала вісім перевидань, видається й тепер.

Невдовзі на Волині, у зв’язку з поширенням унії, розгорнулися події, які спонукали архієпископа Лазаря направити туди проповідника Димитрія. Перебуваючи на Волині, а також у Слуцьку та Вільно, Димитрій набув неабиякого досвіду в проповідницькій діяльності. Адже унія вивела український народ на велике роздоріжжя, і він також багато роздумував, якою дорогою треба йти. Великий вплив на нього мав знавець церковної політики єпископ Слуцький Феодосій (Василевич), істинний ревнитель православ’я та однодумець Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Вони спілкувалися протягом майже двох років, і з цього була велика користь для о. Димитрія. Проте дні земного життя єпископа Феодосія добігали кінця і він упокоївся в 1679 році, будучи єпископом Білоруським.

Після повернення до Чернігова Димитрій на бажання гетьмана І. Самойловича переїздить у гетьманську столицю Батурин для подальшої проповідницької роботи. Спочатку він оселився в Батуринському Крупицькому монастирі, який був досить давнім і мав багату бібліотеку. Для о. Димитрія це мало величезне значення, бо весь свій вільний час він віддавав книгам і самоосвіті.

У 1681 році о. Димитрій переїздить до Максаківського Спаського монастиря, що на лівому березі Десни в Борзнянському повіті на Чернігівщині, і на прохання братії стає його ігуменом. Тепер у селі Максаки Менського району Спасо-Преображенський монастир відроджується.

Недовго о. Димитрій керував монастирем, бо за рік повернувся до Крупицького, але вже на посаду ігумена. Та й тут він довго не затримався, бо в 1683 році виїхав з Батурина. А невдовзі здійснилася мрія Димитрія повернутися до Києва, та ще й у Києво-Печерський монастир. Але, мабуть, таки бібліотека Батуринського Крупицького монастиря була першою, де в о. Димитрія зародилась ідея написати «Житій святих». А тут ще й архімандрит Києво-Печерський Варлаам Ясинський, який невдовзі стане митрополитом Київським, пропонує йому те ж саме.

Слід зауважити, що митрополит Київський Петро Могила, який жив у першій половині XVII ст., мріяв про видання житій святих, але в першу чергу — українських. За його підтримки єпископ Сильвестр (Косів) у 1635 році видав «Патерикон, або житіє святих отців Печерських…». Правда, польською мовою. У 1661 році книга була надрукована українською. Думав про це і лаврський архімандрит Інокентій Гізель. Великі Четьї-Мінеї архієпископа новгородського Макарія (пізніше митрополита Московського), ніхто не міг читати. Брався за цю справу і Лазар Баранович, але його «Житія» були віршовані, та ще й польською мовою. Отож, як бачимо, потреба в «Житіях» була надто велика.

Отець Димитрій, отримавши призначення проповідником Києво-Печерської лаври, розпочинає у травні 1684 року головну роботу свого життя, якій присвятив понад 20 років. Та плідно й наполегливо, майже без перешкод, працював у лаврській бібліотеці лише два роки. Бо ж наступають часи великих змін і в суспільному житті (вони вже діяли з 1654 року), і особливо в житті Київської митрополії, тобто української церкви. Річ у тому, що вище київське духівництво було категорично проти ідеї гетьмана І. Самойловича передати Київську митрополію у відання Московського Патріарха. Треба сказати, що ще задовго до так званої Переяславської угоди 1654 року мали місце значні впливи Української церковної культури на Московщину. Після Петра Могили митрополитом Київським став Сильвестр (Косів), який на прохання царя делегував до Москви багатьох учених ченців, задовольняв й інші прохання московської влади в церковних потребах. Коли ж прийшов час політичних переговорів Богдана Хмельницького з Москвою, митрополит участі в них не брав. Та й мови про підпорядкування української церкви Московському Патріархові не велося. У статтях до Угоди було лише стверджено чинні права духівництва. Але марно було думати, що такі переговори й угоди не стосуються церкви. Тодішній Московський Патріарх Никон справи церковного підпорядкування не форсував. Не втручалася Москва у вибори:
  • ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря в 1655 році;
  • єпископа Чернігівського Лазаря (Барановича) в 1657 році;
  • митрополита Київського Діонісія (Балабана), теж у 1657 році.
Поки що Київська митрополія була у віданні Константинополя, царю Олексію Михайловичу навіть доводилося вибачатися перед Вселенським Патріархом за деякі втручання в українські церковні справи. А все почалося в 1659 році, коли при живому митрополиті Діонісії Москва призначила місцеблюстителем митрополії єпископа Лазаря (Барановича), хоч в її інтересах він не діяв зовсім. Справжні наміри Патріарха проявилися у середині 80-х років. Знайшовся в Україні кандидат на митрополита, який погодився на всі поступки перед Москвою — єпископ Гедеон (Святополк-Четвертинський). У 1684 році він прибув із Луцька до Києва, а в червні наступного року взяв участь у Всеукраїнському соборі для обрання нового митрополита. Більшість вищого духівництва на собор не прибула. Пославшись на хворобу, не прибув і 65 річний місцеблюститель Київського престолу Лазар Баранович. Усі мали впевненість, що собор не відбудеться, бо ж не було забезпечено дотримання вимог 9 канону Антіохійського Собору 341 року та 34-го Апостольського правила. Ось і канонічність собору, після якого новий Київський митрополит у 1685 році присягнув Московському Патріарху! Такі події пережив ігумен Димитрій у Києві. У них брав участь і генеральський осавул Іван Мазепа, який за два роки стане гетьманом України.

Складно простежити за біографією ігумена Димитрія, особливо в цей період. Чи не єдиним дороговказом у ній є його Діаріуш, тобто Щоденник, який він вів протягом 22-х років, починаючи — з 1681. Попереду його чекало ігуменство в багатьох монастирях:
  • Крупицькому Батуринському, вдруге (1686-1692);
  • Глухівському Петропавлівському (1694-1697);
  • Київському Кирилівському (1697);
  • Чернігівському Єлецькому (1697-1699)
  • Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському (1699-1701), де й був висвячений на архімандрита.
Усі ці роки він не залишав головну справу свого життя, наполегливо працював над «Житіями святих» (Четьями-Мінеями) і вважав свою роботу за «послушаніє святе, від малоросійської церкви … вручене». Для зручності в користуванні «Житія» були сформовані в чотири томи по три місяці в кожному, у точній відповідності з церковним календарем. У цій праці ігумена Димитрія, крім Варлаама Ясинського, плідно підтримували гетьмани І. Самойлович і Мазепа. А от Патріарх Московський Іоаким був явно невдоволений, коли в 1689 році у Києві без його благословення вийшов перший том «Житій». До Києва навіть надійшов патріарший наказ повернути до Москви позичені «Житія святих» митрополита Макарія.

Прилив ентузіазму в роботі охопив ігумена Димитрія в 1690 році, у зв’язку з обранням нового патріарха Адріана, прихильного до української церкви й до праці вченого ченця Димитрія Туптала. Макаріївські «Житія» знову повернулися до Києва із патріаршою Похвальною грамотою із такими словами: «Сам Бог нехай нагородить тебе усяким Благословенням за твої боговгодні труди…»

Другий том «Житій святих» був надрукований у 1695 році, а третій — у 1700 в Києво-Печерській лаврі. То ж загальну радість українського духівництва, а найголовніше — простого українського люду, славний історик Самійло Величко у своєму «Літописі» закарбував так: «Року від створення світу 7208, а від Божого очоловічення 1700 року, в місяці січні вийшла в світ третя книга «Житій святих», складена працею богонадихнутого мужа ієромонаха Димитрія Савича Туптала, починаючи від березня, вийшла вона в Києво-Печерській друкарні за архімандритства отця Іоасафа Кроковського і наповнила духовною радістю серця цікавих книжних людей».

XVIII сторіччя застало архімандрита Димитрія ще в Україні, на чолі Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. Але це вже було завершення його служіння Богові на рідній землі. Тут, в Україні, у першу чергу завдяки йому, проповідь стала не читаною, як це практикувалося в Москві, а казаною живим священицьким словом. Його проповіді проголошувалися простою тодішньою мовою, яка була зрозуміла широкому народному загалу. Тим часом, перешкод до завершення його великої праці чинилося багато.

Розповімо про одну з них, яка пов’язана із сибірською сторінкою його життя. Сторінкою, що намічалася, та на щастя, так і не відбулася.

У 1700 році стала вільною Сибірська Тобольська митрополича кафедра. На російські кафедри цар Петро І продовжував підбирати кандидатів лише з України. У Сибір кандидатів на цей раз було два і другий з них — архімандрит Димитрій (Туптало). Собор якраз вибрав його і направив до Москви. З великим сумом у душі покидав рідну Україну Димитрій. Прибувши до Москви, він 23 березня 1701 року був висвячений на митрополита Тобольського. До Сибіру направлявся, щоб «… з допомогою Божою китайських і сибірських людей, в темноті перебуваючих, помалу приводити до поклоніння і служіння Богу істинному».

Для святителя Димитрія це був тяжкий удар. Мало того, що доброго здоров’я він ніколи не мав, найголовніше — він добре розумів, що в Сибіру «Житія святих» він уже ніколи не завершить, хоч три чверті праці уже було зроблено і надруковано три книги. У Москві він серйозно занедужав. Справедливо про це сказав російський історик С. Соловйов: «Це призначення в Сибір було насильне і Димитрій занедужав із горя».

На той час Московською патріархією управляв місцеблюститель українець Стефан Яворський, митрополит Рязанський. Він правдиво доповів царю про фізичний і душевний стан митрополита Димитрія та посприяв, щоб Петро І провідав хворого особисто. Цар запримітив, що митрополит більше сумний, аніж хворий, тому змусив його щиро повідати причину своєї скорботи. Історик Микола Костомаров так цитує відповідь митрополита: «Мене посилають у неприязний край, шкідливий для мого здоров’я, а на мені лежить обов’язок — скінчити «Житія святих». «Останься в Москве» — сказав цар. На диво — рідкісний випадок: цар відмінив власний указ. Так завершилася, не здійснившись, сибірська сторінка житія святителя Димитрія Ростовського.

У Сибір усе ж поїхав український ієрарх Филофей Ліщинський, а блаженніший Димитрій отримав призначення на Ростовську митрополію і прибув туди 1 березня 1702 року.

Звичайно, він горів бажанням закінчити свою роботу. Але не так просто було до неї приступити. Митрополит побачив велику різницю між паствою і навіть між самим духівництвом, які він мав в Україні і які отримав на Ростовській архіпастирській кафедрі. Служіння на Ростовській землі тривало понад сім років. За цей час тут було заснована 3-ох класна школа (в першу чергу для дітей місцевого духівництва) з вивченням грецької і латинської мов.

На Ростовській землі святитель Димитрій продовжував вести велику проповідницьку роботу. Зразу ж розпочав жорстоку боротьбу проти розкольників, що знайшло відображення в його глибокому догматично-полемічному творі «Розиск о роскольничей Бринской вере».

Та найголовніше, що в 1705 році святитель Димитрій закінчив працювати над книжкою «Житія святих». Воістину, у святителя Димитрія з’явилися підстави повторити слова праведного Симона Богоприїмця: «Нині відпускаєш раба Свого, Владико!»

Щоб написати таку працю святитель Димитрій використав безліч джерел. Писалася вона церковно-слов’янською мовою, але була переповнена живими українськими словами, тому була зрозумілою в першу чергу для простого народу. Адже в багатьох і українських, і російських родинах «Житія святих» було настільною книгою. Для проповідників це був істинний підручник, для мирян — улюблена книга для читання і наслідування. Головному твору святителя Димитрія судилося довге й щасливе життя. Навіть після того, як майже все XX ст. він залишався у темниці…

Для простого люду святитель Димитрій мріяв видати скорочену книгу «Житій святих», та цій мрії, на жаль, не судилося здійснитися.

Загальний творчий спадок святителя Димитрія, на думку дослідників, складає майже 20 томів. Тим часом слабке здоров’я давало про себе знати, а суворий північний клімат робив своє. 28 жовтня на 58 році завершилося земне життя святителя.

Він був справжнім безсрібником. Тому в його заповіті було сказано, що не треба після його смерті шукати якогось майна чи скарбу. А завершувався він такими словами: «А Бог нехай буде повіки милостивий до всіх і до мене грішного. Амінь». Чин поховання здійснив митрополит Стефан Яворський в Аннозачатіївській церкві Ростовського Свято-Яковлевського монастиря — згідно із заповітом.

Завдяки великим старанням його наступника, також українця, сибірського святого Арсенія (Мацієвича), у 1752 році відбулося відкриття мощів святителя Димитрія, які виявилися нетлінними. У 1757 році його було канонізовано.

Дні його пам’яті відзначаються: 21 вересня ст.ст. (4 жовтня н.ст.) — у день знайдення мощів; 28 листопада ст.ст. (10 листопада н.ст.) — у день упокоєння.

--
Самбор Б. І. Святі землі української. — К.: Видавництво «Архангельський глас», 2009. - стор. 505-513

Підбірка ікон - диякон Андрій Бурдик

Читайте також: Дитячі та спудейські роки святителя Димитрія (Туптало), митрополита Ростовського